сліз побігли по білому лицю її. Якесь важке, повне жалю її смутку почуття стиснуло груди парубкові.
— Усе б я радий зробити для тебе, моя панночко, — сказав він, щиро хвилюючись, — та як мені і де її знайти?
— Подивися, подивися! — швидко сказала вона, — вона тут! Вона он на березі водить танок між моїми дівчатами і гріється на місяці. Тільки вона хитра й лукава. Вона прикинулась утопленицею, та я знаю, та я чую, що вона тут. Мені тяжко, мені душно через неї. Я не можу через неї плавати легко і вільно, як риба. Я тону, падаю на дно, як ключ. Знайди її, парубче!
Левко глянув на берег: в прозорому срібному тумані мигтіли легкі, мов тіні, дівчата, в білих, як розквітлий ландишами луг, сорочках; золоте намисто, дукачі виблискували на шиях їх; але вони були бліді: тіло їх ніби було вирізьблене з прозорих хмар і ніби світилося наскрізь при срібному місяці. Танкове коло наближалось до нього. Почулись голоси.
— Давайте у ворона! Давайте гратися у ворона! — зашуміли всі, немов прозорий очерет, якого торкнувся в тихий час смеркання лагідними устами вітер.
— Хто ж буде за ворона?
Кинули жеребок — і одна дівчина вийшла з гурту. Левко став придивлятися до неї: лице, одіж, усе було в неї таке, як і в інших. Помітно було, що вона неохоче грала цю роль.
Гурт витягся довгою низкою і швидко перебігав від нападу хижого ворога.
— Ні, я не хочу бути вороном, — промовила дівчина, знемагаючи від утоми. — Мені жаль віднімати курчат у бідної матері.
«Ти не відьма», — подумав Левко.
— Хто ж буде вороном?
Дівчата знову хотіли кидати жеребки.
— Я буду за ворона! — озвалась одна з гурту.
Левко став пильно придивлятися їй в обличчя. Швидко й сміливо гналась вона за дівчатами. Швидко й сміливо кидалась вона на всі боки, щоб упіймати свою жертву.