валося, вмирали в солодкій млості й знемозі, чулося цвірінькання й шелестіння коників або гудіння болотяної птиці, що вдаряла слизьким носом своїм в широке водяне дзеркало. Якусь солодку тишу й тихе привілля відчув Левко в своєму серці. Налагодив він бандуру, заграв і заспівав:
Ой, місяцю, мій місяченьку!
Ще й ти, зоре ясна!
Ой, світіть там на подвір'ї,
Де дівчина красна.
Вікно тихо відчинилося, і та сама голівка, яку бачив у воді, визирнула з вікна, пильно дослухаючись до пісні. Довгі її вії були наполовину спущені на очі. Вся вона була біла наче полотно, наче блиск місяця. Та яка дивна, та яка прекрасна. Вона засміялась. Левко затремтів.
— Заспівай мені, молодий козаче, якунебудь пісню! — тихо мовила вона, схиливши набік голову і опустивши густі вії.
— Якої ж тобі пісні заспівати, моя ясна панночко?
Сльози тихо покотилися по її блідому лицю.
— Парубче, — казала вона, і щось невимовне, дитяче й ніжне відчулося в її голосі: — Парубче, знайди мені мою мачуху! Я нічого не пожалію для тебе. Я винагороджу тебе! Розкішними, дорогими дарунками я одарую тебе! У мене є рукави, шиті шовком, дороге намисто. Я дам тобі пояс, оздоблений перлами. У мене є золото… Парубче, знайди мені мою мачуху. Вона люта відьма: не було мені спокою від неї на білому світі. Мучила мене. Глянь на лице моє: вона вивела з нього рум'янець своїми нечистими чарами. Подивись на білу шию мою: вони не змиваються! Вони не змиваються! Вони ніколи не одмиються ці сині плями від залізних пазурів її! Подивися на білі ноги мої: вони багато ходили; не по килимах тільки, — по піску гарячому, по землі холодній, по тернах колючих вони ходили; а на очі мої, подивись на мої очі: вони не бачать од сліз… Знайди її, парубче, знайди мені мою мачуху!
Голос її, що раптом дужчав, одразу урвався. Струмки
