й казати, що це був Левко. Чорний кожух на ньому був розстібнутий. Шапку держав він у руці. Піт градом котився з нього. Велично й похмуро чорнів кленовий ліс, обсипаний з того краю, що від місяця, тонким срібним пилом. Нерухомий став подув свіжістю на стомленого парубка і змусив його відпочити на березі. Скрізь тихо; в глибокій лісовій гущавині чути було тільки солов'їний спів. Непоборний сон хутко став затуляти йому зіниці; зморене тіло ладне було впасти в дрімоту й заніміти; голова хилилась…
— Ні, так я засну ще тут! — говорив він, підводячись і протираючи очі.
Озирнувся: ніч виблискувала ще краще. Якесь дивне чарівне сяйво домішувалося до блиску місяця. Ніколи ще йому не доводилось бачити такого. Срібний туман упав навколо. Пахощі яблуневого цвіту та нічних квітів лилися по всій землі. Із великим здивованням дивився він у нерухомі води ставу: старовинний панський будинок, перекинувшись униз, видний був у ньому чистий і в якійсь ясній величі. Замість сумних віконниць світилися веселі скляні вікна й двері. Крізь прозорі шибки виблискувала позолота. І ось привиділось, ніби вікно відчинилось. Притаївши дух, не зворухнувшись і не зводячи очей із ставу, він, здавалося, переселився у глибінь його і бачить: спершу білий лікоть висунувся у вікно, далі визирнула й привітна голівка з блискучими очима що тихо світились крізь хвилі темнорусої коси, і схилилася на лікоть. І бачить: вона хитає легенько головою, вона киває, вона усміхається. Серце його раптом забилося. Вода затремтіла, і вікно зачинилося знову. Тихо відійшов він від ставу і подивився на будинок: сумні віконниці були тепер відчинені: шибки сяяли при місяці. «От як мало треба покладатися на те, що кажуть люди, — сам подумав про себе герой наш, — будинок новісінький, фарби живі, ніби сьогодні його мальовано. Тут живе хтось». — І мовчки підійшов він ближче; але в домі все було тихо. Лунко й голосно перегукувалися блискучі пісні солов'їв і, коли вони, зда-
