тількищо закінчиться робота на полі, мужик залізе відпочивати на всю зиму на піч, і наш брат приховає своїх бджіл у темний льох; коли ні журавлів у небі, ні груш на дереві більш не побачите; тоді, як тільки вечір, уже певно десь в кінці вулиці жевріє огник, сміх і пісні чути здалеку, дзенькає балабайка, а часом і скрипка, гомін, шум. Це у нас вечорниці.
Вони, коли хочете бачити, вони схожі на ваші бали; тільки не можна сказати, щоб зовсім. На бали, коли ви їдете, то саме за тим, щоб покрутити ногами та попозіхати в кулак, а в нас збереться в одну хату юрба дівчат зовсім не для балу, з веретеном, з гребнями, спочатку немов і за діло візьмуться: веретена дзижчать, ллються пісні, і кожна не зведе й очей убік; та тільки шелеснуть у хату парубки з скрипалем — здійметься крик, затіється жартівня, підуть танці та заведуться такі штуки, що й розказати не можна. А найкраще, як зіб'ються всі тісною купою та почнуть загадок загадувати, або просто нести теревені. Боже ти мій! Чого тільки не розкажуть! Відкіля старовини не викопають! Якого жаху не нанесуть! Та ніде, може, не розказувано було стільки диковин, як на вечірках у пасічника Рудого Панька. За що мене миряне прозвали Рудим Паньком — їй-богу, не скажу вам. І волосся, здається, у мене тепер швидше сиве, ніж руде. Та у нас — не звольте гніватись — такий звичай: як дадуть кому люди якесь прізвище, так і на віки-вічні зостанеться воно. Бувало, зберуться напередодні свята добрі люди в гості до пасічникової хатини, посідають за стіл, — і тоді прошу тільки слухати. Та й то сказати, що люди ж були зовсім не простого десятку, не якінебудь мужики хуторянські; та може комусь і вищому за пасічника зробили б честь завітавши. От, наприклад, чи знаєте ви дяка Диканської церкви Хому Григоровича? Ех, голова! А які історії вмів він відпускати! Дві з них знайдете в цій книжці. Він ніколи не носив пістрядевого халата, який натрапите ви на багатьох сільських дячках; а заходьте до нього і в будень, він вас завжди прийме у балахоні з тонкого сукна кольору захолодженого картопляного кисілю, за яке він платив у Полтаві ледве чи не по шість карбованців аршин. Від чобіт його, у нас ніхто не скаже на цілому хуторі, щоб чути було дух дьогтю; а кожному відомо, що він мазав їх найкращим смальцем, якого, гадаю, інший мужик з радістю поклав би собі в кашу. Ніхто не
