ніби спорожнений гаман. — І низенька будова винокурова захиталася знову від голосного реготу.
В цей час щось почало шарудіти за дверима; двері відчинились, і дядько, не знімаючи шапки, переступив поріг і став, ніби задумавшись, посеред хати, роззявивши рота і дивлячись у стелю. Це був знайомий наш, Каленик.
— От я й додому прийшов, — промовив він, сідаючи на лаві коло дверей і не звертаючи жодної уваги на присутніх. — Бач, як розтянув, вражий син, дорогу? Ідеш-ідеш і краю немає! А ноги наче поперебивав хто. Достань но там, стара, кожуха підіслати мені. На піч до тебе не полізу, їй-богу, не полізу: ноги болять! Дістань його, там він лежить коло покуття; дивись тільки, не перекинь горщика з тертим тютюном. Або ні, не займай, не займай! Ти, може, п'яна сьогодні… Нехай уже я сам достану.
Каленик трохи підвівся, проте непереможна сила прикувала його знову до лавки.
— За це люблю! — промовив голова. — Прийшов у чужу хату, та й порядкує як дома! Ану, випровадіть його як слід із хати!
— Облиш, свате! Хай спочине, — промовив винокур, утримуючи голову за руку. — Це корисний чоловік, більше б такого народу, і наша винниця славно б закуріла.
Проте не добродушність викликала ці слова. Винокур йняв віри всім примітам, і вмить вигнати людину, що сіла вже на лавці, це означало в нього накликати лихо.
— Що то воно, як старість прийде, — бурчав Каленик, лягаючи на лавці. — Нехай би, сказати, був п'яний. Так ні ж бо, не п'яний! Їй-же-богу, не п'яний! Нащо мені брехати? Я це скажу хоч і самому голові. Що мені голова? Щоб він здох, собачий син! Я плюю на нього! Щоб його, сліпого чорта, возом переїхало! Що він обливає людей на морозі…
— Еге! Улізла свиня в хату, та й ратиці суне на стіл, — сказав голова, гнівно підводячись з місця; але в цей час чималий камінь, розбивши вікно вдрізки, полетів йому під ноги. Голова став. — Коли б я знав, — сказав він, піді-
