казав далі Левко, ударивши рукою по струнах бандури. — Та ще ось що: попереодягайтесь в що попало.
— Гуляй, козацька голова! — говорив здоровий гульвіса, ударивши ногою об ногу і ляснувши в долоні: — От розкіш! От воля! Як почнеш казитись, то здається, ніби поминаєш давні роки. Любо і вільно на серці, і душа ніби в раю. Гей, хлопці! Гей! Гуляй!
І натовп галасливо пробіг вулицею. І благочестиві бабусі, розбуджені криком, відчиняли віконця і хрестилися сонними руками, кажучи: — Ну, тепер гуляють парубки!
Тільки в одній хаті світилося ще на краю вулиці. Це — житло голови. Голова давно вже повечеряв і, напевне, давно б уже заснув, та в нього був на той час гість, винокур, присланий сюди будувати винницю поміщиком, що мав невеликий шматок землі між землями вільних козаків. На самому покутті, на почесному місці, сидів гість — низенький, товстенький чоловічок, з маленькими очицями, які завжди сміялися і в яких, здавалося, відсвічувало тепер те задоволення, що з ним він смоктав свою коротеньку люлечку, раз-у-раз спльовуючи й придушуючи пальцем перегорілий на попіл тютюн. Хмари диму швидко стелилися над ним, повиваючи його в сизий туман. Здавалось, ніби якомусь широкому димареві набридло сидіти на винниці, і він надумався піти на прогуляння, та й любенько засів за столом у хаті в голови. Під носом стирчали у нього коротенькі й густі вуси; проте, вони так неясно миготіли крізь тютюнову атмосферу, що уявлялись мишею, яку винокур упіймав і тримав у роті своєму, підриваючи монополію амбарного кота. Голова, як господар хати, сидів у самій сорочці і полотняних шараварах. Орлине око його, немов вечірнє сонце, помалу починало жмуритись і гаснути. З краю за столом палив люльку один із сільських десятських, що складали команду голови; шануючи господаря, він сидів у свиті.
