— Он твоя хата! — гукали вони до нього, втікаючи й показуючи на хату сільського голови, що була куди більша за інші. Каленик слухняно поплентався в той бік, заходжуючись знову лаяти голову.
Та хто ж цей голова, що про нього пішли такі невигідні поголоски й розмови? О, цей голова — важна особа на селі! Поки Каленик домандрує шляхом своїм, ми, без сумніву, встигнемо дещо сказати про нього. Все село, угледівши його, береться за шапки, а дівчата, навіть наймолодші, віддають добридень. Хто б з парубків не захотів бути головою? Голові вільний вхід до всіх табакерок, і огрядний дядько почтиво стоїть перед головою, скинувши шапку, увесь час, коли голова запускає свої товсті і зашкарублі пальці в його лубочну табакерку. На сільському сході чи в громаді, дарма що влада його обмежена кількома голосами, голова завжди бере гору і майже своєю владою виганяє, кого хоче, рівняти й гладити шлях та копати рови. Голова похмурий, суворіш на вигляд і не любить багато говорити.
Давно ще, дуже давно, коли блаженної пам'яті цариця Катерина їздила до Криму, був він вибраний супроводити; аж два дні перебував він коло цариці на цій посаді і навіть мав честь сидіти на козлах з царициним кучером. І от з того самого часу ще голова навчився розумно й поважно схиляти голову, розгладжувати довгі, униз закручені вуса і кидати соколиний погляд спід лоба. І з того самого часу голова, про що б ви не почали розмовляти з ним, завжди вміє звернути на те, як він віз царицю і сидів на козлах царської карети. Голова іноді любить прикинутися глухим, особливо, коли почує те, чого б йому не хотілося чути. Голова терпіти не може чепуритись: носить завжди свитку з чорного доморобного сукна, підперезується вовняним квітчастим поясом, і ніхто ніколи не бачив його в іншій одежі, крім хіба того часу, коли проїздила цариця до Криму і коли був на ньому синій козацький жупан. Та цього часу навряд чи хто пам'ятає в цілому селі, а жупан давно лежить у нього в скрині на замку. Голова — удівець;
