— Прощай! Прощай! Прощай, Ганно! — і поцілунки посипалися на неї з усіх боків.
— Та тут їх ціла ватага! — кричала Ганна, вириваючись від натовпу парубків, які один перед одним поспішали обнімати її. — Як їм не набридне безперестанку цілуватися! Незабаром, їй-богу, не можна буде вийти на вулицю!
Слідом ва цими словами зачинилися двері, і тільки чути було, як із скрипом засунувся залізний засув.
Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі. Вдивіться в неї: з середини неба дивиться місяць. Неосяжний небесний намет розкинувся, розгорнувся ще неосяжніше. Горить і дихає він. Земля вся в срібному сяйві; і чудове повітря, прохолодно-душне, і повне нігою, і рухає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівна ніч! Нерухомо, натхненно стали ліси, повні темряви, і величну тінь кинули від себе. Тихі й спокійні оці стави; холод і пітьма вод їхніх обгороджені темнозеленими стінами садів. Незаймані хащі черемхи й черешень боязко простигли своє коріння до студених вод і зрідка лепечуть листом, немов обурюючись і гніваючись, коли прекрасний пройдисвіт — нічний вітер, підкравшись вмить, цілує їх. Весь ландшафт спить.
А вгорі все дихає; все дивне, все урочисте. А на душі і неосяжно, і дивно, і зграї срібних привидів улад виникають в її глибині. Божественна ніч! Чарівна ніч! І раптом все ожило: і ліси, і стави, і степи. Сиплеться величний грім українського солов'я, і здається, що й місяць заслухався його посеред неба…
Мов зачароване дрімає на горі село. Ще більше, ще краще виблискують проти місяця купи хат, ще сліпучіше вирізуються в пітьми низенькі їхні стіни. Пісні вщухли. Все тихо. Натруджені люди сплять. Де-не-де тільки світяться маленькі вікна, та коло деяких хат запізніла сім'я відбуває коло порога свою пізню вечерю.
