доню; ще дужче пригортатиму тебе до серця. Буду, моя доню, ще кращі даруватиму тобі серги та намиста».
— Привіз сотник молоду жінку в новий дім свій. Гарна була молода жінка. Рум'яна й біла з себе була молода жінка; тільки так страшно подивилася вона на свою падчерицю, що та аж скрикнула, її побачивши, і хоч би слово промовила за цілий день сувора мачуха. Надійшла ніч. Пішов сотник з молодою жінкою у свою спочивальню; замкнулась і біла панночка в своїй світлиці. Гірко зробилось їй; стала плакати. Дивиться: страшна чорна кішка підкрадається до неї; шерсть на ній горить, і залізні кігті стукотять по підлозі. Перелякана панночка скочила на лавку; кішка за нею. Перескочила на лежанку; кішка й туди, і раптом кинулась їй на шию і душить її. З криком відірвавши її від себе, кинула додолу; знову крадеться страшна кішка. Туга охопила її. На стіні висіла батькова шабля. Схопила її панночка і — брязь нею по помості, — лапа із залізними кігтями відскочила, кішка з вищанням зникла в темному кутку. Цілий день не виходила із світлиці своєї молода жінка. На третій день вийшла з перев'язаною рукою. Догадалась бідна панночка, що її мачуха відьма і що вона їй перерубала руку. На четвертий день звелів сотник своїй дочці носити воду, мести хату, мов простій селянці, і не показуватись в панські покої. Важко було бідній, та нічого робити, треба коритись батьковій волі. На п'ятий день вигнав сотник свою дочку з дому босу і шматка хліба не дав на дорогу. Тоді тільки гірко заплакала панночка, закривиш руками біле лице своє. «Загубив ти, батьку, рідну дочку свою! Загубила відьма грішну душу твою! Хай же тебе бог прощає, а мені, нещасній, мабуть, не велить він жити на білому світі!» — І он там, чи бачиш… — тут повернувся Левко до Ганни, показуючи пальцем на будинок. — Дивись сюди: он, далі від дому, найвищий берег. З того берега кинулась панночка у воду, і з тої пори не стало її на світі.
— А відьма? — боязко перебила його Ганна, звівши на нього заплакані очі.
