— О, ти мені не набрид, — мовила вона, усміхнувшись. — Я тебе люблю, чорнобривий козаче. За те люблю, що в тебе карі очі і що як подивишся ти ними — в мене ніби на душі засміється: і весело, і гарно їй; що привітно моргаєш ти чорним вусом своїм; що ти ідеш вулицею, співаєш і граєш на бандурі, і любо слухати тебе.
— О, моя люба дівчина! — скрикнув парубок, цілуючи і притискаючи її дужче до грудей своїх.
— Стривай! Годі, Левку! Скажи спершу, говорив ти з батьком своїм?
— Що? — сказав він, ніби прокинувшись. — Що я хочу женитись, а ти вийти за мене заміж — говорив. — Але якось сумно звучало в устах його це слово: «говорив».
— І що ж?
— Що будеш робити з ним? Прикинувся старий хрін, своїм звичаєм, глухим: нічого не чує і ще гримає, що вештаюсь бозна де та гультяюю з хлопцями по вулицях. Та не сумуй, моя Галю! От тобі слово моє козацьке, що уламаю його!
— Та тобі, Левку, досить тільки слово мовити, і все буде по-твоєму. Я знаю це по собі: інший раз і не послухала б тебе, а скажеш слово — я і мимохіть роблю, як тобі хочеться. Подивись, подивись, — казала вона далі, поклавши йому голову на плече і звівши очі вгору, де безмежно синіло тепле українське небо, завішене знизу кучерявими вітами вишень, що стояли перед ними. — Подивись, ген-ген далеко промайнули зірочки: одна, друга, третя, четверта, п'ята… Чи не правда, адже то божі ангели повідчиняли віконечка в своїх ясних хатках на небі і дивляться на нас? Так, Левку? Аджеж це вони дивляться на нашу землю? Що, коли б у людей були крила, як у птахів, — полетіли б туди високо-високо. Ух, страшно! Ні один дуб у нас не достане до неба. А кажуть, проте, що є десь у якійсь далекій землі таке дерево, що шумить своїм верховіттям у самому небі, і бог сходить по ньому на землю у великодню ніч.
— Ні, Галю; у бога є довга драбина від неба до самої
