Дзвінка пісня розливалась річкою по вулицях села… Була саме та пора, коли втомлені денною працею та турботами парубки і дівчата галасливо сходились в гурток, щоб у блиску чистого вечора виливати свої веселощі в звуки, завжди нерозлучні із смутком. І вічно задуманий вечір мрійно обіймав синє небо, перетворюючи все на невиразність і далину. Вже й смеркло, а пісні все не втихали. З бандурою в руках пробирався молодий козак Левко, син сільського голови, уникнувши від співаків. На козаку решетилівська шапка. Козак іде вулицею, бренькає рукою по струнах і пританцьовує. Ось він тихо спинився перед дверима одної хати, що перед нею стояли молоді вишневі дерева. Чия ж це хата? Чиї це двері? Трохи помовчавши, заграв він і заспівав:
Сонце низенько, вечір близенько,
Вийди до мене, моє серденько!
— Ні, мабуть міцно заснула моя ясноока красуня, — сказав козак, скінчивши пісню і наближаючись до вікна. — Галю! Галю! Чи ти спиш, чи ти не хочеш до мене вийти?.. Ти боїшся, мабуть, щоб нас хто не побачив, або не хочеш, може, показати своє біле личко на холод? Не бійся, нікого немає, вечір теплий. Та коли б і показався хто, я прикрию тебе свиткою, обмотаю своїм поясом, закрию руками тебе, і ніхто нас не побачить. Та якби і холод повіяв, я ближче
