Що було далі, не пригадаю. Пидорка дала обітницю йти на прощу, зібрала все добро, що залишилося по батькові, і через кілька днів її справді вже не було на селі. Куди пішла вона, ніхто не міг сказати. Догадливі старі баби запровадили були її вже туди, куди й Петро помандрував; та один козак, приїхавши з Києва, розповів, що бачив у лаврі черницю, що вся висохла, мов кістяк, і безперестанку молилася; в ній земляки з усіх ознак впізнали Пидорку; що ніхто ще не чув од неї жодного слова; що прийшла вона пішки й принесла шати на образ божої матері, поцяцьковані такими самоцвітами, що всі заплющувались, на них дивлячись.
Чекайте, на цьому ще не все закінчилось. Того ж самого дня, коли нечистий приховав собі Петруся, з'явився знову Басаврюк; тільки всі навтьоки від нього. Розібрали, що то за птах; не хто інший як сатана, який прибрав людського образу на те, щоб викопувати скарби, а що скарби не даються до нечистих рук, так ото він і принаджує до себе молодиків. Того ж року всі покидали землянки свої й перебралися на село; проте й там не було спокою від проклятого Басаврюка. Тітка покійного діда говорила, саме лютував він найбільше на неї за те, що покинула колишній шинок при Опішнянській дорозі, і з усієї сили намагався помститися їй за все. Якось старшина сільська зібралася в шинок і, мовляв, бесідувала пристойно за столом, а на столі стояв, гріх сказати, щоб малий, смажений баран. Балакали про те, про це, було й про чудасії всякі, і про дива. От і приверзлося, — ще б нічого, якби одному, а тож якраз усім, — що баран підвів голову, блудящі очі його ожили й засвітилися, і чорні щетинуваті вуса, що вмить з'явилися, значущо заморгали на присутніх. Всі зразу впізнали на баранячій голові Басаврюкову пику; дідова тітка навіть думала вже, що ось-ось попросить горілки… Шановна старшина за шапки та швидше додому. Іншим разом сам титар, що любив часом побалакати віч-на-віч із дідівською чаркою, не встиг ще разів зо два дістати дна, коли бачить, що чарка кланяється
