Ляхові дулю дали під ніс та й заварили весілля: напекли калачів, нашили рушників і хусток, викотили барило горілки, посадили за стіл молодих, поділили коровай, ударили в бандури, цимбали, сопілки, кобзи — і пішла потіха…
Колись було весілля, що й не порівняти до нашого. Тітка дідова, бувало, розкаже — аж заслухаєшся. Як дівчата, з пишно прибраними головами, в жовтих, синіх і рожевих стрічках, поверх яких пов'язували сухозлотку, в тонких сорочках, гаптованих через усе шво червоним шовком і обнизаних дрібними срібними квіточками, у саф'янцях на високих залізних підковах, легко, наче пави, і бурно, мов вихор, скакали горлиці. Як молодиці, з корабликом на голові[1], що його верх зроблений був весь із чистозлотної парчі, з невеличким вирізом на потилиці, звідки виглядав золотий очіпок, з двома — один наперед, а другий назад, ріжками з найдрібнішого чорного смушку, у синіх, з найкращого полутабенку[2], з червоними клапанами, кунтушах, пишно у боки взявшись виступали поодинці й статечно вибивали гопака; як парубки, у високих козацьких шапках, у тонких сукняних свитках, підперезаних шитими сріблом поясами, з люльками в зубах, підпускали їм бісиків і гнули баляндраси. Сам Корж не втерпів, дивлячись на молодих, щоб не згадати давнього. З бандурою в руках, потягуючи люльку, з чаркою на голові, пішов дідуган під голосний гамір гульвіс навприсядки. Чого тільки не вигадають під чаркою? Почнуть, бувало, надягати машкари, — боже ти мій, на людей не схожі. Вже не під пару теперішнім переодяганням, що бувають на весіллях наших. Що тепер? Тільки й того, що вдають циганок та москалів. Ні, от, бувало, один убереться за єврея, а другий за чорта, почнуть спершу цілуватися, а потім вхопляться за чуби… Бог з вами! Сміх нападе
