дзвоник від карнавки, що з ним паламар наш, Тарас, ходить щодня по церкві. Ну, звісно, чого ходять до батька, коли в нього чорнобрива дочка. Ось одного разу Пидорка сходила, заливаючись слізьми, на руки Івася свого:
— Івасю мій милий, Івасю мій любий! Біжи до Петруся, моя золота дитино, як стріла з луку; розкажи йому все: любила б його карі очі, цілувала б його біле личенько, та не хоче доля моя. Не один рушник змочила гарячими слізьми. Тоскно мені. Важко на серці. І рідний батько ворог мені: неволить іти за нелюбого ляха. Скажи ж йому, що й весілля готують, тільки не буде музик на нашому весіллі; будуть дяки співати, замість кобзи та сопілки. Не піду я танцювати з молодим своїм, понесуть мене. Темна, темна моя буде хата! з кленового дерева, — а замість димаря хрест буде стояти на покрівлі!
Наче закам'янівши, не рушившись з місця, слухав Петро, як невинне дитя щебетало йому Пидорчині слова. «А я думав, нещасний, іти в Крим на Туреччину, навоювати золота і з добром приїхати до тебе, моя красуне. Та не бути тому. Лихе око глянуло на нас. Буде ж, моя люба рибко! буде й у мене весілля; тільки й дяків не буде на тому весіллі: ворон чорний закряче, замість попа, наді мною; чисте поле буде мені за хату; сиза хмара — за покрівлю; орел виклює мої карі очі; вимиють дощі козацькі кісточки, і вітер висушить їх. Та що я? на кого, кому скаржиться? Така вже, видно, божа воля. Пропадати, то й пропадати!» Та прямісінько й помандрував до шинку.
Тітка покійного діда трохи здивувалась, побачививши Петруся в шинку, та ще в тую пору, коли добрі люди йдуть до церкви, i вирячила на нього очі, немов спросоння, коли згадав він дати йому кухоль сивухи мало не з піввідра. Тільки даремно гадав неборак залити своє горе. Горілка щипала його за язик, немов кропива, і здавалася йому гіркінюю за полин. Та й кинув від себе кухлем об землю.
— Годі тужити тобі, козаче! — гримнуло щось басом над ним. Оглянувся: Басаврюк! у, яка у, яка личина. Волосся — щетина, очі — як у вола.
