що покриває моє тім'я, і під боком моя стара, мов більмо в оці. Ну, якщо вже парубок і дівка живуть близько одно від одного… сами знаєте, що виходить. Бувало, не дніло й не зоріло, а підкови червоних чобіт помітно на тому місці, де розмовляла Пидорка з своїм Петрусем. Та все таки Коржеві й на думку не спало щось недобре, та одного разу, — ну, вже й видно, що не хто інший, як лихий попутав, — забагнулося Петрусеві, не обдивившись гарненько в сінях, улішти поцілунок, як то кажуть, від щирого серця, в рожеві вустонька козачці, і той самий нечистий, — щоб йому, сучому синові, приснився хрест святий, - під'юдив з дурного розуму старого хріна двері хатні відчинити. Остовпів Корж, роззявивши рота i узявшись рукою за двері. Проклятий поцілунок, здавалось, приголомшив його зовсім. Тому уявився він голоснішим, ніж грюкіт макогоном об стіну, що ним звичайно в наші часи дядько проганяє кутю, не маючи фузії[1] та пороху.
Опам'ятавшись, зняв він із стіни дідівську нагайку і вже хотів був покропити нею спину бідному Петрусеві, як де не взявся шестилітній брат Пидорчин, Івась, прибіг і переляканий ухопив рученятами його за ноги, закричавши: «Тату, тату! Не бий Петруся!» Що його робити? У батька серце не кам'яне: повісивши нагайку на стіну, вивів він його потихеньку з хати:
— Якщо ти мені колинебудь покажешся в хаті або хоч тільки під вікнами, то слухай, Петре, от, їй-богу, пропадуть чорні вуси та й оселедець твій, дарма що він уже двічі обмотується коло вуха, не будь я Терентій Корж, коли не розпрощається з твоїм тім'ям.
Сказавши це, дав він йому легенькою рукою стусана в потилицю, так що Петрусь, не бачивши й землі під собою, полетів стрімголов. От тобі й доцілувались. Зажурились наші голуб'ята; а тут і чутка по селу, що до Коржа почав топтати стежку якийсь поляк, увесь у золоті, з вусами, з шаблею, з шпорами, з кишенями, що бряжчали, наче
- ↑ Фузія — кремінна рушниця.
