ніхто не знав. Гуляє, пиячить — і раптом зникне, наче у воду, і чутки немає. Там, дивись — знову наче з неба впав, швендяє по вулицях села, якого тепер і сліду нема і яке було, може, не далі, як сто кроків від Диканьки. Назбирає зустрічних козаків: сміх, пісні, гроші сипляться, горілка — як вода… причепиться, бувало, до дівчат-красунь: обдарує стрічками, сережками, намистом — аж дівати нема куди. Щоправда, красні дівчата часом вагалися подарунки приймаючи: бог знає, може й справді перейшли вони через нечисті руки. Рідна дідова тітка, що держала в той час шинок при теперішній Опишнянській дорозі, де часто гуляв Басаврюк, так звали цю бісову людину, саме й казала, що нізащо на світі не взяла б від нього подарунків. А проте, як же його й не взяти: на всякого страх нападе, коли насупить він, бувало, свої щетинуваті брови і так блимне спід лоба, що забіг би бозна куди; а візьмеш, то другої ж ночі й прилізе в гості якийнебудь приятель з болота, з рогами на голові, та давай душити за шию, якщо на шиї намисто, кусати за палець, якщо на ньому перстень, чи тягти за косу, якщо вплетено в неї стрічку. Бог з ними тоді, з тими подарунками! Та от біда — і відчепитися не можна: кинеш у воду — пливе чортячий перстень чи намисто поверх води, і тобі ж до рук.
У селі була церква, ледве ще як пригадую, чи не святого Пантелеймона. Жив тоді при ній ієрей, блаженної пам'яті отець Опанасій. Помітивши, що Басаврюк і на Великдень не ходив до церкви, надумався було присоромити його, накласти церковну покуту. Куди там! насилу сам утік. «Слухай, панотче! — гримнув той йому у відповідь: — знай краще своє, ніж устрявати в чуже, коли не хочеш, щоб цапине горло твоє заліпили гарячою кутею». Що робити з неприкаяним? Отець Опанасій об'явив тільки, що всякого, хто спізнається з Басаврюком, вважатиме за католика, ворога Христової церкви і всього людського роду.
Був у тому селі в одного козака, на прізвище Корж, наймит, що його звали люди Петром Безрідним; може, тому, що ніхто не знав ні батька його, ні матері. Титар
