покладена під голову свитка за чортяку, що скублився. Та головне в оповіданнях дідових було те, що він зроду ніколи не брехав, і що, бувало, ні розповість, то саме так і було.
Одно з чудних його оповідань розповім тепер вам. Знаю, що багато знайдеться таких розумненьких, що пописують по судах і навіть світської грамоти читають, які, коли дати їм до рук простого часослова, не розібрали б ні бе, ні ме в ньому, а вискалювати на глум свої зуби — вміють, їм усе, що не розкажеш, — смішки. Отака невіра розійшлась по світу. Та чого, — от побий мене бог і пречистая діва, ви може навіть не повірите, — раз якось заікнувся про відьом — що ж? знайшовся зайдиголова, у відьом не вірить. Та, слава богу, от я скільки вже жив на світі, бачив таких недовірників, що їм провозити попа в решеті[1] було легше, аніж нашому братові табаки понюхати, — а й ті відхрещувались од відьом. Та приснись їм, не хочеться тільки вимовити, що саме, — немає чого і розводитися про них.
Років куди більше, як сто тому, мовляв небіжчик дід мій, нашого села й не впізнав би ніхто: хутір, найбідніший хутір! Хаток із десять, не обмазаних, не вкритих стирчало то тут, то там посеред поля. Ні тину, ні повітки путящої, де б поставити худобу чи воза. Так то ж ще багатії так жили; а подивились би на нашого брата, на голоту: викопано в землі яму — ось вам і хата! Тільки по димові й можна було знати, що живе там людина божа. Спитаєте, чого вони жили так? бідність, не бідність; бо тоді козакував мало не кожен і набирав по чужих землях добра; а більше через те, що не було чого заводити путящу хату. Якою народу тоді не вешталося по всіх місцях: кримці, поляки, литвинство! Бувало так, що й свої набіжать гуртами та й обдирають своїх таки. Всякого бувало.
У цьому хуторі появлявся частенько чоловік, чи краще диявол у людському образі. Звідки він, чого приходив,
- ↑ Збрехати на сповіді.
