— Та чого ж вам ще, тут і надруковано: оповідана ось таким дяком.
— Плюньте ж на голову тому, хто це надрукував! Бреше, сучий москаль. Чи таке ж я говорив? Що то вже, як у кого чорт-ма клепки в голові! Слухайте, я вам розповім її тепер.
Ми поприсувалися до столу, і він почав.
Дід мій (царство йому небесне! щоб йому на тім світі самі буханці пшеничні та маківники на меду) вмів гарно оповідати. Бувало, почне говорити — цілий день не ворухнувся б з місця та все б слухав. Вже ж не рівня якому-небудь теперішньому базікалові, що як почне москаля везти[1], та ще так, неначе йому три дні їсти не давали, то хоч берись за шапку та з хати. Як тепер пам'ятаю, — небіжка стара, мати моя, була ще жива, — як довгого зимового вечора, коли надворі тріщав мороз і замуровував геть вузеньке віконце нашої хати, сиділа вона перед гребенем, виводячи рукою довгу нитку, колихаючи ногою колиску й приспівуючи пісні, що наче й тепер чується мені. Каганець, миготячи й спалахуючи, наче лякаючись чогось, світив нам у хаті. Веретено дзижчало, а ми всі, діти, зібравшись у купку, слухали діда, що через старість не злазив уже більше п'яти років з своєї печі. Та дивні речі про давню давнину, про наїзди запорізькі, про поляків, про молодецькі діла Підкови, Півтора Кожуха й Сагайдачного[2] не захоплювали нас так, як оповідання про яку-небудь давню чудну подію, від яких завжди дрижаки йшли по тілу і чуб наїжувався на голові. Іншого разу так було настрахаєшся від них, що звечора все видається бозна яким чудищем. Трапиться вночі вийти чогось із хати, то так і думаєш, що на постіль твою вклався спати виходець з того світу. І от, щоб мені не діждати розказувати це вдруге, коли не уявлялась часто мені здаля власна моя