Тут почувся галас серед народу.
— Та я швидше лусну, ніж допущу до цього! — кричала жінка Солопія, що її, проте, з реготом одпихав натовп людей.
— Не казися, не казися, жінко! — говорив розважно Черевик, бачачи, що пара дужих циган тримає її за руки: — що сталося, те сталося; змінювати я не люблю!
— Ні, ні! цього не буде!.. — кричала Хівря, але ніхто не слухав її; кілька пар обступило молодих і створило навколо них непробивну танцюючу стіну.
Дивне, невимовне почуття обхопило б глядача, коли б він бачив, як від одного удару смичком музики в семиряжній свитці, з довгими підкрученими вусами, все повернулося, по волі і з неволі, до одностайності й перетворилося в злагоду. Люди, що на їх похмурих обличчях, здається, вік не зринала усмішка, притупували ногами і водили плечима. Все кружляло. Все танцювало. Та ще дивніше, ще нерозгаданіше почуття вродилося б в глибині душі, якби поглянути на старих бабів, що від древніх їх облич віяло спокоєм гробовим, коли вони вештались серед молодого, веселого, радісного народу. Безжурні! навіть без дитячої радості, без іскри співчуття, яких лише хміль, як механік свого бездушного автомата, примушує чинити щось подібне до людського, — вони тихо похитували сп'янілими головами, пританцьовуючи разом із звеселілими людьми, не звертаючи навіть очей на молоду пару.
Гамір, регіт, пісні чулись дедалі тихше й тихше. Смичок завмирав, притихаючи і гублячи неясні звуки в порожняві повітря. Ще долітало відкілясь тупання, щось подібне до гуркоту далекого моря, і незабаром усе стало порожньо й глухо. Чи не так і радість, прекрасна й зрадлива гостя, одлітає від нас, і марно самотній звук гадає висловити веселість. У власному відгомоні вже чує він сум і пустелю, і дико прислухається до нього. Чи не так і веселі друзі бурхливої і вільної юності, поодинці, один по одному губляться в світі і покидають врешті самого старовинного брата їх. Сумно покинутому! І важко і сумно стає на серці, і нічим допомогти йому.
