наче москаля, присилували вибивати зорю оті свинячі рила, що від них, як каже кум…
— Годі, годі тобі дурниці верзти! Збирайся, веди швидше продавати кобилу! Прямо на сміх людям: приїхали на ярмарок, і хоч би тобі пасмо прядива продали…
— Що ж, жінко, — підхопив Солопій: — та з нас тепер сміятися будуть.
— Збирайся! збирайся! з тебе вже й так сміються!
— Ти ж бачиш, що я ще не вмився, — вів далі Черевик, позіхаючи і чухаючи спину, щоб протягти час для своїх лінощів.
— Ото ще забагнулося йому чепуритись! Коли це за тобою водилось? Ось рушник, утри свою личину…
Вона схопила щось зібгане в жмут — із жахом кинула його від себе… Це був червоний обшлаг свитки.
— Іди, роби своє діло, — повторила вона, набравшись духу, своєму чоловікові, бачивши, що той остовпів від переляку й цокотів зубами.
— Тепер багато вторгуєш! — бубонів він сам до себе, одв'язуючи кобилу й ведучи її на торговицю. — Не дурно ж, як лаштувався я на цей проклятий ярмарок, на душі було так важко, наче хтось навалив на тебе здохлу корову, а воли аж двічі сами повертали додому. Та ще, здається, як оце згадав, чи не в понеділок ми й виїхали. Від цього й таке лихо!.. Невгамовний і чорт клятий: носив би вже свитку без одного рукава, та де там, треба ж добрим людям не давати спокою. Був би я, скажімо, чортом, від чого боронь боже, чи став би я лазити вночі за проклятущими клаптями?
Тут філософування нашого Черевика перебив грубий і різкий голос. Коло нього стояв високий циган.
— Що продаєш, чоловіче добрий?
Черевик помовчав, оглянув його від голови до ніг і промовив байдужісінько, не спиняючись і не випускаючи з рук вуздечки:
— Сам бачиш, що продаю.
