наші мерці, Солоній і його жінка, що, охоплені переляком, довго з жахом дивились на засмалені циганські обличчя: від химерного й тремтливого світла вони здавались диким збіговищем гномів, оточених важкою підземною парою й хмарами пітьми непробудної ночі.
Цур тобі, пек тобі, сатанинське навожденіє!
З української комедії
Ранкова свіжість віяла над Сорочинцями, що прокинулися від сну. Хмари диму з усіх димарів летіли назустріч сонцю, яке з'явилося на сході. Ярмарок загомонів. Вівці замекали, коні заіржали, крики гусей і перекупок розляглися знову по всьому табору — і страшні чутки про червону свитку, що таку моторошність навіяли були на людей в таємничі години присмерку, зникли зовсім, як тільки настав ранок.
Позіхаючи й потягаючись, дрімав Черевик у вкритій соломою кумовій повітці, вкупі з волами й мішками борошна та пшениці, і, здавалось, зовсім не мав бажання відірватись від своїх снів, як раптом почув голос, такий же відомий, як притулок лінощів — благословенна піч в його хаті, чи шинок далекої родички, що стояв не далі десяти кроків од його порога.
— Вставай, вставай, — деренчала йому над вухом ніжна його дружина, шарпаючи його скільки сили за руку.
Черевик, замість відповідати, надув щоки і почав вимахувати руками, наче б'ючи в барабан.
— Навіжений! — закричала вона, ухиляючись від його рук, бо він мало не зачепив її по обличчю.
Черевик підвівся, протер трохи очі й подивився навколо.
— Враг мене побий, якщо мені, голубко, не приверзлося, що твоя твар — то барабан, і що на ньому мене,
