Так грізна жінка Черевикова ласкаво підбадьорювала поповича, що боязко тулився під тином; той хоч і виліз хутко на тин, та довго вагався і стояв на ньому, немов висока страшна примара, приділяючись оком куди б краще стрибнути, і, напослідок, з шумом гепнув у бур'ян.
— Ото лишенько! Чи не забилися ви часом, чи не скрутили ще, боронь боже, в'язи? — лепетала заклопотана Хівря.
— Цс! нічого, нічого, найлюбязніша Хавроніє Никифорівно! — болізно й пошепки промовив попович, стаючи на ноги: — якщо не вважати на уязвлення від кропиви, цього змієподобного зілля, мовляв небіжчик отець протопоп.
— Ходімо ж тепер до хати; там нікого нема. А я думала вже, Опанасе Івановичу, що на вас болячки чи соняшниці напали. Нема та й нема. Як же ся маєте? Я чула, що панотцеві перепало тепер чимало всякої всячини.
— Чиста дрібниця, Хавроніє Никифорівно; панотець зібрав за весь піст мішків з п'ятнадцять ярового, проса мішків з чотири, книшів з сотню; а курей, як полічити, то не буде й півсотні; яйця ж усе більше протухлі. Та воістину сладосні приношенія, до прикладу мовивши, єдино від вас сподіваємося мати, Хавроніє Никифорівно! — говорив попович, солодко поглядаючи на неї та присуваючись ближче.
— Ось вам і приношеніє, Опанасе Івановичу! — промовила вона, ставлячи на стіл полумиски і манірно застібаючи свою кохту, що наче ненароком розстебнулася: — варенички, галушечки пшеничні, пампушечки, товченички!
— Голову даю в заставу, якщо це зготували не наймайстерніші руки серед усього Євиного роду, — сказав попович, беручись до товченичків і присовуючи другою рукою варенички. — Одначе, Хавроніє Никифорівно, серце моє жаждає від вас поживи солодшої за всі пампушечки й галушечки.
— Оце вже я й не знаю, якої вам ще страви хочеться, Опанасе Івановичу! — відповіла огрядна красуня, прикидаючись, ніби нічого не тямить.
