полою і пішов просто до попового городу. Ось минув уже й пліт і низенький дубовий ліс. Поміж деревами в'ється стежечка й виходить у поле. Здається, та сама! Вийшов і в поле; місце точнісінько вчорашнє: он тобі і голубник стримить; але клуні не видно. «Ні, це не те місце. Те, виходить далі; треба, мабуть, повернути до клуні». Повернув назад, став іти другою дорогою — клуню видно, а голубника нема. Знов повернув до голубника ближче — клуня заховалася. В полі, як навмисне, почав накрапати дощик. Побіг знов до клуні — голубник зник; до голубника — клуня сховалась. «А щоб ти, клятий сатано, не діждав діток своїх бачити!»
А дощ полив, наче з відра. Ось, скинувши нові чоботи та загорнувши їх у хустку, щоб не покоцюрбилися від дощу, задав він такого гону, наче панський кінь. Вліз у курінь, промокши до кісток, укрився кожухом і заходився бурчати щось крізь зуби та милувати чорта такими словами, яких ще зроду не чував. Признатися, я б, мабуть, почервонів, якби це трапилося вдень.
Другого дня прокинувся, дивлюсь: уже дід ходить по баштану, мов і не було нічого, та лопухом кавуни накриває. За обідом дідуган розбалакався, почав лякати молодшого брата, що він проміня його на курей замість кавуна; а, пообідавши, зробив з дерева свищик та й давай насвистувати; і дав нам розважатися диню, скривлену в три погибелі, мов гадюка, яку він турецькою звав. Тепер таких динь ніде вже я не бачив. Правда, насіння йому десь здалека дісталося.
Надвечір, уже повечерявши, дід пішов з заступом скопати нову грядку для пізніх гарбузів. Проходячи повз те зачароване місце, не стерпів, щоб не пробубоніти крізь зуби: «кляте місце!» став на середину, де не витанцьовувалося позавчора, і ударив спересердя заступом. Зирк, а навколо нього знову те саме поле: з одного боку стирчить голубник, а з другого клуня. «Ну, гаразд, що догадався взяти з собою заступа. Он і стежка. Он і могилка. Ось і гілляка покладена! а онде горить і свічка. Тільки б не помилитись».
