двійне ліжко. На стільці сидить жінка. Йому чудно: він не знає, як підійти до неї, що говорити з нею, і помічає, що в неї гусяче лице. Ненароком повертається він убік і бачить другу жінку, теж із гусячим лицем. Повертається у другий бік — стоїть третя жінка. Назад — ще одна. Тут його проймає туга. Він кинувся бігти в сад; та в саду душно. Він скинув капелюх, бачить: і в капелюсі сидить жінка. Піт виступив у нього на обличчі. Поліз до кишені по хустку — і в кишені жінка; вийняв з вуха вату — і там сидить жінка… То раптом скакав він на одній нозі, а тітонька, дивлячись на нього, говорила з поважним виглядом: «Еге ж, ти повинен скакати, бо ти тепер уже жонатий чоловік». Він до неї; але тітонька — вже не тітонька, а дзвіниця. І відчуває він, що його хтось тягне мотузкою на дзвіницю. «Хто це тягне мене?» — жалібно промовив Іван Федорович. — «Це я, жінка твоя, тягну тебе, бо ти — дзвін». — «Ні, я не дзвін, а Іван Федорович!», — кричав він. — «Так, ти дзвін», — казав, проходячи повз нього, полковник П… пішого полку… То раптом снилося йому, ніби жінка зовсім не людина, а якась шерстяна матерія: що він у Могилеві заходить у крамницю до купця. «Якої звелите матерії? — каже купець: — ви візьміть жінки, це наймодніша матерія! дуже добряча! з неї усі тепер шиють собі сурдути». Купець міряє і ріже жінку. Іван Федорович бере її під пахву, іде до єврея, кравця. «Ні, — каже єврей: — це погана матерія! З неї ніхто не шиє собі сурдутів…»
В страху і нестямі прокидався Іван Федорович; холодний піт лив з нього градом.
Як тільки встав він уранці, зразу ж удався до гадальної книги, наприкінці якої один доброчинний книгар, по своїй незвичайній добрості та некорисливості, вмістив коротенького сонника. Але там не було нічогісінько, навіть хоч трохи схожого на такий безладний сон.
Тим часом у тітчиній голові вистиг зовсім новий задум, що про нього дізнаєтеся в дальшому розділі.