— Дізнаєшся, Іване Федоровичу, дізнаєшся, — промовила, посміхаючись, тітонька, і подумала сама про себе: «куди ж! ще зовсім молода дитина: нічого не знає!» — Еге ж, Іване Федоровичу, — провадила вона далі вголос: — кращої жінки не знайти тобі, як Марія Григорівна. Тобі ж вона до того дуже сподобалась. Ми вже про це багато переговорили з старою: вона дуже рада бачити тебе своїм зятем. Ще невідомо, правда, що скаже цей гріходій Григорович; та ми не подивимось на нього, і хай тільки він надумає не віддати приданого, ми його судом…
В цей час бричка під'їхала до двору, і старі шкапи ожили, почувши близьку стайню.
— Слухай, Омельку! Коням дай спершу відпочити добре, не веди зараз, як розпряжеш, до водопою! вони ж коні гарячі. — Ну, Іван Федоровичу, — казала, далі, висідаючи, тітонька: — я раджу тобі гарненько подумати про це. Мені ще треба забігти в кухню: я забула загадати Солосі вечерю, а вона, негідниця, я думаю, сама й не подумала про це.
Та Іван Федорович стояв, наче громом прибитий. Правда, Марія Григорівна таки дуже непогана панна; але женитися!.. Це здавалося йому так чудно, так дивно, що він ніяк не міг подумати без страху. Жити з жінкою!.. незрозуміло! Він не сам буде в своїй кімнаті, а їх має скрізь бути двоє!.. Піт виступав у нього на обличчі в міру того, як заглиблювався він у роздум.
Раніш, ніж звичайно, ліг він у постіль, та як не намагався, ніяк не міг заснути. Нарешті жаданий сон, цей всезагальний заспокоювач, прийшов до нього; але який сон! Безладнішого нічого ніколи ще йому не снилося. То бачив він уві сні наче навколо нього все шумить, крутиться, а він біжить, біжить, не чує під собою ніг… от уже знемагає… Раптом хтось хапає його за вухо. «Ай! хто це?» — «Це я, твоя жінка!» — з шумом говорив йому якийсь голос. І він раптом прокидався. То ввижалося йому, що він уже жонатий, що все в дімку їхньому таке дивне, таке чудне: в його кімнаті стоїть замість поодинокого — по-
