Де ж ти таки бачив, де ж ти таки чув, щоб статечний чоловік бігав тепер за женихами? Ти краще подумав би, як пшеницю з рук збути. Гарний, мабуть, і жених той! Гадаю, голодранець над голодранцями.
— Ге, якби не так! Подивилась би ти, що то за парубок! Сама свитка дорожча, ніж твоя зелена кохта й червоні чоботи. А як сивуху знаменито хлище!.. Чорти б мене взяли з тобою разом, коли я бачив на своїм віку, щоб парубок одним духом вихилив півкварти, не скривившись.
— Отож, отож: йому як п'яниця та волоцюга, то вже й його масті. Даю голову на заставу, як це не той самий шибеник, що вчепився до нас на мості. Шкода, що й досі він не попався мені: вже б я йому далася взнаки.
— То що, Хівре, хоч би й той самий; чого ж він шибеник?
— Га! Чого шибеник? Ох, ти ж голово безмозка! Чи чули? Чого шибеник? Як же не шибеник! Куди ж ти заховав дурні очі свої, коли ми проїздили млини? Йому хоч би отут, перед самим його вимазаним тютюнищем носом, знеславили його жінку, йому б те байдужісінько.
— А все ж я не бачу в ньому нічого поганого: хлопець хоч куди! Ото тільки, що заліпив був на мить твою личину грязюкою.
— Еге, та ти, я бачу, й слова не даси мені сказати! Що ж це воно таке? Коли це бувало з тобою? Мабуть, залив уже очі, не продавши нічого…
Тут Черевик наш помітив і сам, що розбалакався занадто, і закрив на мить голову свою руками, гадаючи, без сумніву, що розгнівана жінка так і вчепиться йому в чуба своїми подружніми кігтями.
«Отуди до дідька! Оце тобі й весілля! — думав він про себе, одступаючи від сильного натиску дружини. — Доведеться відмовити путящому чоловікові отак з доброго дива. Боже ти мій, господи, за що така напасть на нас, грішних? І так багато всякої погані на світі, а ти ще й жінок наплодив!»
