собі міщанин та пройшов усі ті місця. Більше, ніж три тисячі верст, добродію мій! Більше, ніж три тисячі верст! Істинно його сам господь сподобив побувати в Палестині та Єрусалимі.
— То ви кажете, що він, — сказав Іван Федорович, який чимало чув про Єрусалим ще від свого денщика, — був і в Єрусалимі?
— Про що ви говорите, Іване Федоровичу? — промовив з кінця столу Григорій Григорович.
— Я, тобто, мав нагоду зауважити, що які є на світі далекі країни! — сказав Іван Федорович, бувши сердечно вдоволений тим, що вимовив таку довгу й важку фразу.
— Не вірте йому, Іване Федоровичу! — сказав Григорій Григорович, не дочувши гаразд: — все бреше.
Тим часом обід скінчився. Григорій Григорович пішов до своєї кімнати, як звичайно, трохи хропнути. А гості пішли слідом за старенькою господинею та паннами до вітальні, де той самий стіл, на якому залишили вони, йдучи обідати, горілку, наче дивом яким, укрився блюдечками з усякими вареннями та блюдами з кавунами, вишнями й динями.
Відсутність Григорія Григоровича помітна була в усьому. Господиня стала говіркіша і розкривала сама, без упрохування, силу секретів щодо вироблення пастили та сушення груш. Навіть панни почали говорити; але білява, що здавалась молодшою років на шість від сестри і на вигляд мала літ двадцять п'ять, була мовчазніша.
Та більш за всіх говорив і діяв Іван Іванович. Бувши певен, що його тепер ніхто не зіб'є і не засоромить, він говорив і про огірки, і про картоплю, і про те, які в старовину були розумні люди — куди проти теперішніх! — і про те, як усе чимдалі розумнішає і доходить наймудріших вигадок. Одно слово, це був один з числа тих людей, які з найбільшою втіхою люблять віддаватися солодким для душі розмовам і говоритимуть про все, про що тільки можна говорити. Якщо мова йшла про важливі і побожні справи, то Іван Іванович зітхав після кожного слова, ки-
