м'ятаю вас он якими! — При цьому підняв він долоню на аршин від долівки. — Покійний батенько ваш, дай боже йому царство небесне, на диво був чоловік. Кавуни та дині завжди бували у нього такі, яких тепер ніде не знайдете. От хоч би й тут, — казав він далі, одводячи його набік, — подадуть вам за столом дині. Що це за дині? — дивитись не хочеться! Ви повірите, добродію мій, що в нього були кавуни, — проказав він з таємничим виглядом, розставляючи руки, немовби хотів обійняти товсте дерево: — їй-богу, он які!
— Ходімо до столу! — сказав Григорій Григорович, взявши Івана Федоровича за руку.
Григорій Григорович сів на звичайному своєму місці, кінець столу, завісившись величезною серветкою і скидаючись при тому на тих героїв, яких малюють цирульники на своїх вивісках. Іван Федорович, червоніючи, сів на вказане йому місце проти двох панночок; а Іван Іванович не проминув нагоди примоститися біля нього, радіючи душею, що матиме кому переказувати свої знання.
— Ви даремно взяли куприк[1], Іване Федоровичу Це ж індичка! — сказала стара, звернувшись до Івана Федоровича, якому на той час підніс блюдо сільський офіціант у сірому фраці з чорною латкою. — Візьміть спинку!
— Матусю! вас же ніхто не просить встрявати! — промовив Григорій Григорович. — Будьте певні, гість сам знає, що йому взяти! Іване Федоровичу! візьміть крильце, оте друге, з пупком! Та чого ж ви так мало взяли? Беріть стегенце. А ти чого роззявив рота з блюдом? Проси. Ставай, поганець, навколішки! Кажи зараз: «Іване Федоровичу, візьміть стегенце!»
— Іване Федоровичу, візьміть стегенце! — проревів, стаючи навколішки, офіціант з блюдом.
— Гм, що це за індичка! — сказав зневажливо півголосом Іван Іванович, обернувшись до свого сусіда. — Такі хіба мають бути індички? Коли б ви в мене побачили індичок! Я вас запевняю, що в одної жиру більше, ніж
- ↑ Зад.
