Григорович, — значить обід готовий. Ходімо! — Тут він потяг Івана Федоровича за руку в ту кімнату, де стояла на столі горілка та закуски.
В той самий час увійшла бабуся, низенька, нестеменний кофейник у чепчику, з двома паннами, білявою й чорнявою. Іван Федорович, як чемний кавалер, підійшов спочатку до бабусиної ручки, а потім до ручок обох панночок.
— Це, матусю, наш сусіда, Іван Федорович Шпонька! — сказав Григорій Григорович.
Бабуся подивилася пильно на Івана Федоровича, або, може, тільки здавалося, що дивилась. А проте, то була довершена доброта; здавалося, що вона так і хотіла спитати в Івана Федоровича: «Скільки ви на зиму насолюєте огірків?»
— Ви горілку пили? — спитала бабуся.
— Ви, матусю, певне, не виспались, — сказав Григорій Григорович: — хто ж питає гостя, чи пив він? Ви частуйте тільки; а чи пили ми чи ні, то вже наше діло. Іване Федоровичу! прошу золототисячникової, чи трохимовської сивушки, — яка вам більше до смаку? Іване Івановичу, а ти чого стоїш? — промовив Григорій Григорович, обернувшись назад, і Іван Федорович побачив, що до горілки підходив Іван Іванович, в довгополому сурдуті, з величезним стоячим комірцем, що закривав всю його потилицю, так що голова його сиділа в комірі, мов у бричці.
Іван Іванович підійшов до горілки, потер руки, оглянув пильненько чарку, налив, підняв проти світла, вилив разом з чарки всю горілку в рот, але, не ковтаючи, пополоскав нею гарненько в роті і вже тоді ковтнув, і, закусивши хлібом з солоними опеньками, звернувся до Івана Федоровича:
— Чи не з Іваном Федоровичем, паном Шпонькою, маю честь?
— Так точно, пане, — відповів Іван Федорович.
— Дуже багато зволили змінитися з того часу, як я вас знаю. Якже! — провадив далі Іван Іванович: — я ще па-
