вало його огрядну постать, бо піт так і котився з нього градом. — Що ж ви говорили, що приїдете зразу, як тільки побачитесь з тіткою, та й не приїхали? — Після цих слів губи Івана Федоровича зустріли ті ж самі знайомі подушки.
— Найбільше клопоти хазяйські… Та я приїхав до вас на хвилинку, власне за ділом…
— На хвилинку? От цього вже не буде. Ей, хлопче! — закричав товстий господар, і той самий хлопець в козацькій свитці вибіг з кухні. — Скажи Касянові, щоб ворота зараз запер, чуєш, — щоб запер якнайміцніше! А коней ось цього пана хай розпряже вмить. Прошу до кімнати: тут така спека, що в мене вся сорочка мокра.
Іван Федорович, увійшовши в кімнату, наважився не гаяти марно часу і, не зважаючи на свою несміливість, наступати рішуче.
— Тітонька мала честь… переказували мені, що дарчий лист покійного Степапа Кузьмовича…
Важко змалювати, яку неприємну міну скорчило при цих словах широке обличчя Григорія Григоровича.
— Їй-богу, нічого не чую! — відповів він. — Треба вам сказати, що в мене у лівому усі сидів тарган; ніяким пером не списати, що то за мука була. Так і свербить, так і свербить. Мені помогла вже одна стара баба дуже простим способом.
— Я хотів сказати… — наважився урвати Іван Федорович, бачивши, що Григорій Григорович навмисне хоче повернути мову на інше, — що в духовній небіжчика Степана Кузьмовича згадується, сказати б, про дарчий лист… за тим листом належить мені…
— Я знаю, це вам тітонька вже наговорила… Брехня, їй-богу, брехня! Ніякого дарчого листа не писав покійник. Хоч, правда, в духовній і згадується про якийсь лист; але де ж він? Ніхто не подав його. Я вам кажу, це, бо щиро бажаю вам добра. Їй-богу, це брехня! — Іван Федорович замовк, міркуючи собі, що може й справді тітоньці так тільки уявилося.
— А от іде сюди матуся з сестрами! — сказав Григорій
