паючи до нього і розмахуючи руками, немов хтось його не підпускав або він продирався крізь натовп, і, наблизившись, узяв Івана Федоровича в обійми й розцілував спочатку в праву, потім у ліву і потім знов у праву щоку. Іванові Федоровичу дуже сподобалося це цілування, бо його губам здавалися товсті щоки проїжджого за пухкі подушки.
— Дозвольте, добродію, познайомитись, — говорив далі товстюк, — я поміщик того таки Гадяцького повіту і ваш сусіда. Живу я від хутора вашого Витребеньок не далі як за п'ять верст, у селі Хортищі; а звати мене Григорій Григорович Сторченко. Неодмінно, неодмінно, добродію мій, і знати вас не схочу, як не приїдете в гості до села Хортищі. Я тепер поспішаю в своїй потребі… А що це? — промовив він ласкавим голосом своєму лакеєві, хлопчикові в козацькій свитці, латаній на ліктях, з непевною міною, який, увійшовши до кімнати, ставив на стіл вузлик й скриньки. — Що це? що? — і голос Григорія Григоровича непомітно ставав грізнішим і грізнішим. — Хіба я це сюди велів тобі ставити, мій любий? Хіба я це сюди казав тобі ставити, падлюко? Хіба я не тобі казав наперед розігріти курку, пройдисвіте? Геть! — скрикнув він, тупнувши ногою. — Стривай, мармизо! Де погребець з пляшками? Іване ФедоровичуІ — говорив він, наливаючи чарочку настоянки: — прошу покорно — лікарственної.
— Їй-богу, пане, не можу… я вже мав нагоду… — промовив Іван Федорович, запинаючись.
— І слухати не хочу, добродію мій! — підніс голос поміщик, — і слухати не хочу! З місця не зійду, поки не скуштуєте…
Іван Федорович, побачивши, що не можна відмовитися, не без приємності випив.
— Це курка, добродію мій, — говорив товстий Григорій Григорович, розрізаючи її ножем у дерев'яному ящику. — Треба вам сказати, що куховарка моя, Явдоха, іноді любить клюкнути і через те часто пересушує. Гей, хлопче! — тут обернувся він до хлопчика в козацькій свитці, що при-
