Бачиш ти отой старий розвалений сарай, що ген-ген стоїть під горою? — Тут цікавий батько нашої красуні підсунувся ще ближче, весь обернувся, здавалося, на увагу. — В тому сараї завелися чортячі штуки, і ні один ярмарок на цьому місці не минався без біди. Вчора волосний писар проходив пізно ввечері, коли зирк — аж з сараю висунулось свиняче рило та й хрюкнуло так, що йому мороз пішов за спиною. Так і жди, що знов об'явиться червона свитка.
— Що ж це за червона свитка?
Тут у нашого пильного слухача волосся стало дибом. Із страхом обернувся він назад і побачив, що дочка його з парубком спокійно стояли, обнявшись і наспівуючи одне одному якісь любовні казки, забувши про всі свитки на світі.
Це розвіяло його страх і повернуло йому звичайну безжурність.
— Еге-ге, земляче, та ти майстер, я бачу, пригортатись! Щоб мені крізь землю провалитись, коли я не на четвертий тільки день після весілля навчився пригортати покійну свою Хвеську, та й то дякувати кумові: бувши дружком, напутив.
Парубок одразу ж помітив, що батько його коханої не дуже то розумний, і в думках заходився будувати план, як би то схилити його на свою руч.
— Ти, мабуть, чоловіче добрий, не знаєш мене, а я тебе зразу пізнав.
— Може, і впізнав.
— Коли хочеш, то і як звати, і на прізвище, і всяку всячину розкажу: тебе звати Солопій Черевик.
— Еге ж, Солопій Черевик.
— А придивись но гарненько, чи не впізнаєш мене?
— Ні, не пізнаю. Не у гнів сказати, на віку стільки довелось надивитися морд усяких, що чорт їх і пригадає всіх!
— Шкода, що ти не пригадаєш Голопупенкового сина!
— А ти, може, Охримів син?
