нього завжди був чистенький, кругом облінований, ніде ані цяточки. Сидів він завжди тихо, склавши руки і втопивши очі в учителя, і ніколи не причіплював товаришеві, що сидів спереду в нього, на спину папірців, не різав лави і не грався до приходу вчителя в тісної баби. Коли кому треба було ножика поправити перо, то він негайно вдавався до Івана Федоровича, знаючи, що в того завжди водиться ножик: і Іван Федорович, тоді ще просто Ванюша, виймав його із невеличкого шкіряного футлярчика, прив'язаного до петлі його сіренького сурдута і просив тільки не шкребти пера самим лезом, доводячи, що для того є тупий бік. Така доброзвичайність незабаром привернула до нього увагу навіть самого вчителя латинської мови, що самий його кашель у сінях, перш ніж висувалася в двері його фризова[1] шинель та лице, поцяцьковане віспою, наганяв страху на весь клас.
Цей страшний учитель, у якого на кафедрі завжди лежали два пучки різок, і половина слухачів завжди стояла навколішки, зробив Івана Федоровича аудитором[2], дарма що в класі було багато з далеко кращими здібностями. Тут не можна обминути одного випадку, що мав вплив на все його життя. Один із довірених йому учнів, щоб схилити свого аудитора записати йому в списку scit[3], тоді, як він свого урока і в зуб не знав, приніс у клас загорнутий у папір, облитий маслом, млинець. Іван Федорович хоч і дотримувався справедливості, та на ту пору був голодний і не зміг перебороти спокусу: узяв млинець, поставив перед собою книжку й заходився їсти, і так у це поринув, що навіть не помітив, як у класі настала враз мертва тиша. Тоді тільки з жахом очутився він, коли страшна рука, протягнувшись із фризової шинелі, вхопила його за вухо й витягла на середину класу.
— А подавай сюди млинець! Давай, кажу тобі, негід-
