Сторінка:Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки (1935).djvu/195

Ця сторінка вичитана
 

«І коли настане час міри в злодійствах тому чоловікові, підійми мене, боже, з того провалля на коні на найвищу гору, і хай прийде він до мене, і кину я його з гори в найглибшу безодню, і всі мерці, його діди і прадіди, де б не жили вони за життя, щоб усі потягнулися з різних сторін землі гризти його за ті муки, що він їм заподіяв, і вічно б гризли його й нехай би потішився я, дивлячись на його муки! А Юда Петро хай не могтиме піднятися спід землі, хай пнувся б гризти й собі, але гриз би самого себе, а кості його хай росли б щораз більші, щоб через те ще дужчим ставав його біль. Та мука для цього буде найстрашніша, бо для чоловіка нема більшої муки, як хотіти помститися і не могти помститися».

 

«Страшна кара тобою видумана, чоловіче! — сказав бог. — Нехай буде все так, як ти сказав, але й ти сиди вічно там на коні своїм і не буде тобі царства небесного, поки ти будеш сидіти там на коні своїм». І те все так і сталось, як було сказано: і донині стоїть на Карпаті на коні дивний рицар і бачить, як в бездоннім проваллі гризуть мерці мерця і чує, як мрець, що лежить під землею, росте, гризе в страшних муках свої кості і страшно трясе всією землею»…

 

Вже сліпець закінчив свою пісню; вже знову став перебирати струни; вже став співати смішних приказок про Хому та Ярему, про Скляра Стокозу… але старі й малі все ще не могли очутитися і довго стояли, схиливши голови, роздумуючи про страшну стародавню подію.