І промовивши таку недоладну річ, уже танцювала Катерина, божевільно поглядаючи на всі сторони і взявшись руками у боки. З вереском притупувала вона ногами; без міри і без такту брязчали срібні підкови. Незаплетені чорні коси перекидались по білій шиї. Мов птиця, не спиняючись летіла вона, розмахуючи руками й хитаючи головою, і здавалося, наче знесилившись, вона впаде на землю, або вилетить з сього світу.
Журно стояла стара нянька, і слізьми поналивалися її глибокі зморшки; важкий камінь лежав на серці у вірних хлопців, що дивились на свою пані. Знемогла уже зовсім вона і мляво тупала ногами на одному місці, гадаючи, що танцює горлиці.
— А в мене намисто є, парубки! — сказала, нарешті, вона, зупинившись, — а у вас нема! Де чоловік мій? — скрикнула раптом вона, вихопивши зза пояса турецький кинджал. — О! це не такий ніж, як треба! — При цьому і сльози, і сум показалися в неї на лиці. — У батька мого серце далеко: він не дістане до нього. У нього серце з заліза виковане. Йому викувала одна відьма на пекельнім огні. Що ж не йде батько мій? Хіба ж він не знає, що прийшла пора заколоти його? Мабуть, він хоче, щоб я сама прийшла, — і, не докінчивши, чудно засміялася. — Мені спала на пам'ять цікава подія: я пригадала, як ховали мого чоловіка. Адже його живого поховали… який сміх розбирав мене… слухайте! слухайте! — і, замість слів, почала вона співати:
Біжить візок кривавенький;
У тім візку козак лежить,
Постріляний, порубаний.
В правій ручні дротик держить.
З того дроту крівця біжить.
Біжить ріка кривавая.
Над річкою явір стоїть,
Над явором ворон кряче.
За козаком мати плаче.
— Не плач, мати, не журися!
Бо вже твій син оженився,
Та взяв жінку паняночку,
В чистім полі земляночку;
