насмілиться гуляти човном у той час, коли сердиться старий Дніпро? Мабуть, не знає той, що Дніпро ковтає, як мух, людей.
Човен пристав, і вийшов із нього чарівник. Не веселий він: гіркі йому поминки, що справили козаки над забитим паном своїм. Чимало заплатили за це ляхи: сорок чотири пани з усією їхньою зброєю й жупанами та тридцять три холопи порубано на шматки, а решту, разом з кіньми, забрано в полон, щоб продати татарам.
По кам'яних сходах спустився він між обгорілими пнями донизу, де, глибоко в землі, викопаний був у нього льох. Тихо ввійшов він, не рипнувши дверима; поставив на стіл, покритий скатеркою, горщика і почав кидати довгими руками своїми якесь невідоме зілля; взяв кухоль, вироблений з якогось чудного дерева, зачерпнув ним води і почав лити, плямкаючи губами і шепочучи якісь заклинання.
Появився рожевий світ у світлиці; і страшно тоді було глянути йому в лице: воно здавалось кривавим, глибокі зморшки тільки чорніли на нім, а очі були неначе й огні. Нечестивий грішник! Уже й борода давно посивіла, і лице порите зморшками, і висох весь, а все ще має богопротивні наміри. Посеред хати стала віяти біла хмара, і щось подібне до радості блиснуло на лиці його. Але чому це раптом став він нерухомий, з роззявленим ротом, не смів поворухнутись, чому волосся щетиною здійнялося на його голові? В хмарі перед ним світилося чиєсь чудне лице. Непрошене, некликане з'явилось воно до нього в гості, щодалі вияснювалось більше і втопило нерухомі очі. Риси його, брови, очі, губи, все незнайоме йому. Ніколи за все життя своє він його не бачив. І страшного, здається, в нім мало; але нездоланний жах напав на чарівника. А незнайома дивна голова крізь хмару також нерухомо дивилась на нього. Хмара вже зникла, а невідомі риси ще різкіше виявлялися, і гострі очі не відривалися від нього. Чарівник весь зблід, мов полотно. Диким, не своїм голосом скрикнув, перекинув горщик… Все зникло.
