вони разом з польовими квітками до води і, нахилившись, дивляться в неї, і не надивляться, не намилуються ясним своїм виглядом, і сміються до нього, і вітають його, киваючи віттям. А в середину Дніпра вони не сміють і глянути: ніхто, крім сонця та голубого неба, не дивиться в нього. Рідко яка птиця долетить до середини Дніпра. Пишний! немає ріки, йому рівної, в світі.
Дивний Дніпро і теплої літньої ночі, коли все засинає: і людина, і звір, і птах; а бог один велично оглядає небо і землю і величаво стрясає ризою. Від ризи сиплються зорі. Зорі горять і сяють над світом, і всі разом відбиваються в Дніпрі. Всіх їх тримає Дніпро в темнім лоні своїм; жодна не зникне від нього — хібащо погасне на небі. Чорний ліс, укритий сонним воронням, і споконвічні розламані гори, схилившись, намагаються закрити його бодай довгою тінню своєю. Та марно! Нема нічого в світі, що могло б прикрити Дніпро. Синій, синій плине він повільним розливом і серед ночі, як серед дня, видний стільки вдалечінь, скільки може бачити людське око. Мліючи і пригортаючись ближче до берегів від нічного холоду, він пускає по собі срібну смугу, і вона палахкотить, наче клинок дамаської шаблі, а він, синій, знову заснув. Дивний і тоді Дніпро, і немає ріки, йому рівної, в світі.
А як підуть по небу горами сині хмари, чорний ліс хитається з корінням, дуби тріщать, і блискавка, ламаючись між хмар, раптом освітлює цілий світ, — страшний тоді Дніпро! Водяні горби гримлять, б'ються об гори і з блиском і стогоном відбігають назад, і плачуть, голосять в далечині.Так побивається стара мати козака, випроваджуючу свого сина до війська; свавільний і бадьорий їде він на воронім коні, взявшись у боки і по-молодецькому заломивши шапку; а вона, ридаючи, біжить за ним, хапає його за стремено, ловить вуздечку та ламає руки і заливається пекучими слізьми.
Дико чорніють між шаленими хвилями обгорілі пні і каміння на виступі берега. І б'ється об берег, здіймається догори і падає донизу, пристаючи, човен. Хто з козаків
