Сторінка:Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки (1935).djvu/180

Ця сторінка вичитана

— Прощай, Стецьку! скажи Катерині, щоб не кидала сина! Не покидайте і ви його, мої вірні слуги! — і замовк. Вилетіла козацька душа з дворянського тіла, і посиніли уста. Спить козак непробудним сном.

Заридав вірніш слуга і махав рукою до Катерини: — Іди, пані, іди: загулявся твій пан. П'яний лежить він на сирій землі. Довго не протверезитися йому!

Сплеснула руками Катерина і, як сніп, повалилася на мертве тіло. — Чоловіче мій! чи ти лежиш тут, закривши очі? Встань, мій ненаглядний соколе, простягни руку свою! підведися! поглянь хоч раз на твою Катерину, поворухни устами, вимов хоч одно словечко!.. Але ти мовчиш, ти мовчиш, мій ясний пане! Ти посинів, як Чорне море! Серце твоє не б'ється! Чому ти такий холодний, мій пане! мабуть, сльози мої не гарячі, і за ніч вони тебе не відігріють. Мабуть, неголосний мій плач, не розбудить він тебе! Хто ж поведе тепер полки твої? Хто полетить на твоїм воронім конику? Хто голосно загукає і замахає шаблею перед козаками? Козаки, козаки, де честь і слава ваша? Лежить ваша слава, закривши очі, в сирій землі. Поховайте ж мене, поховайте разом з ним! засипте мої очі землею, придавіть мої білі груди кленовими дошками! Мені не потрібна більше краса моя!

Плаче й побивається Катерина; а далечінь вся стелеться курявою: старий осавул Горобець на поміч поспішає.

 
X
 

Дивний Дніпро у тиху погоду, коли вільно й лагідно несе крізь ліси і гори повні води свої. Ні колихнеться, ні загримить. Дивишся і не знаєш, плине чи не плине його велична широчінь, і уявляється, ніби весь він вилитий із скла і ніби голубий дзеркальний шлях, без міри широкий, без кінця довгий, біжить і в'ється по зеленому світу. Любо тоді й пекучому сонцю поглянути з високості й скупати своє проміння в холоді скляних хвиль, і прибережним лісам яскраво відбитись у водах. Зеленокучерні! тиснуться