питься, не втече від цього потопу; ні один крик не вимовиться ясно. Тільки ляскання по руках торжників чути з усіх кінців ярмарку. Ламається віз; дзвенить залізо, з гуркотом падають скидувані на землю дошки, і запаморочена голова не розуміє, куди вдатися.
Приїжджий дядько наш з чорнобривою дочкою давно вже тинявся поміж народом. Підходив до одного воза, обмацував другого, прислухався до цін; а в той час думки його оберталися безперестанно коло десятка мішків пшениці та старої кобили, що він привіз на продаж. З обличчя дочки його помітно було, що їй не дуже приємно тертися коло возів з борошном та пшеницею. Їй би хотілося туди, де під полотняними ятками принадно розвішані червоні стрічки, сережки, олив'яні, мідні хрестики й дукачі. Та й тут, усе ж, вона знаходила собі багато чого на розвагу: смішило її дуже, як циган і дядько били один одного по руках, скрикуючи сами від болю; як п'яний єврей давав бабі киселю[1], як, полаявшись, перекупки перекидались пересваркою і раками; як москаль, пригладжуючи одною рукою свою цапину бороду, другою… Та ось почула вона, що хтось смикнув її за вишиваний рукав сорочки. Озирнулась — аж парубок у білій свитці, з ясними очима, стояв перед нею. Жи́ли її заграли і серце забилося так, як ще ніколи, ні з якої радості, ні з якого горя: і дивно, і любо їй здалося, і сама не могла розібрати, що робилося з нею.
— Не бійся, серденько, не бійся! — говорив він до неї стиха, взявши її за руку: — я нічого не скажу тобі лихого!
«Може, це й правда, що ти нічого не скажеш лихого, — подумала собі красуня: — але мені чудно… мабуть, це нечистий. Сама, здається, знаєш, що не годиться так… а сили немає вирвати від нього руку».
Дядько обернувся й хотів щось промовити до дочки, та збоку почулося слово: пшениця. Це магічне слово зму-
- ↑ «Давати киселю» — бити когонебудь позаду ніг. Прим. Гоголя.
