доведеться нам погуляти на славу! Натішся ж собі, козацька душа, в останній раз! Гуляйте, хлопці, прийшло наше свято!
І пішла по горах гулянка. Загула почесна бесіда: гуляють шаблі, літають кулі, іржуть і тупотять коні. Від криків божеволіє голова; від диму сліпнуть очі. Все переплуталося. Та козак чує, де друг, а де ворог; чи прогуде куля — валиться верхівець з коня; свисне шабля — котиться по землі голова, бурмочучи язиком безладні слова.
Видно в юрбі червоний верх козацької шапки пана Данила; кидається в очі золотий пояс на синім жупані, вихром в'ється грива вороного коня. Мов птиця, літає він там і там; погукує і махає дамаською шаблею й рубає з правого і з лівого плеча. Рубай, козаче! гуляй, козаче! потішай молодецьке серце; та не дуже зазирай на золоті жупани і збрую; топчи під ноги золото і самоцвіти! Коли, козаче! Гуляй, козаче! Та оглянься назад: нечестиві ляхи підпалюють уже хати й женуть перед себе перелякану худобу. І, як вихор, повернув пан Данило назад, і шапка з червоним верхом миготить уже поміж хатами, і рідшає навколо нього юрба.
Не годину, не другу б'ються ляхи й козаки; небагато стає вже і тих і тих. Але не втомлюється пан Данило; вибиває з сідла довгим списом своїм, топче добрим конем піших. Уже очищається двір, уже почали тікати ляхи, уже обдирають козаки з забитих золоті жупани і багату зброю; уже пан Данило збирається доганяти ляхів і глянув, щоб скликати своїх… та й весь закипів від люті: він побачив Катерининого батька. Он він стоїть на горі і цілиться в нього з мушкета. Данило погнав коня просто на нього… Козаче, на загибіль ідеш! Мушкет гримить — і чарівник зник за горою. Тільки вірний Стецько угледів, як мигнув червоний одяг і чудна шапка. Захитався козак і впав на землю. Кинувся вірний Стецько до свого пана — лежить пан його, простягшись на землі і заплющивши ясні очі; червона кров скипілась на грудях. Але, видно, почув вірного слугу свого, тихо підняв вії, блиснув очима:
