честь і слава нашого війська, старий Конашевич![1] Наче перед очима моїми проходять тепер козацькі полки! — Це золотий був час, Катерино! Старий гетьман сидів на вороному коні. Сяяла в руці булава; кругом сердюки[2]; а далі хвилювалося червоне море запорожців. Почав промовляти гетьман — і все стало, мов укопане. Заплакав старий, як почав згадувати нам колишні діла і бої. Ох, як би ти знала, Катерино, як різались ми тоді з турками! На голові моїй й досі видно рубець; чотири кулі пролетіли крізь мене в чотирьох місцях. І жодна з тих ран не загоїлася цілком. Скільки ми тоді набрали золота! Дорогі самоцвіти шапками гребли тоді козаки. Яких коней, Катерино, якби ти знала, яких коней ми тоді з собою погнали! Ой, не воювати вже мені так! Здається, і не старий я, і тілом бадьорий, а шабля козацька падає з рук, живу без діла, і сам не знаю, навіщо живу. Ладу нема на Україні: полковники і осавули гризуться, мов собаки, між собою. Нема голови старшої над усіми. Шляхетство наше все позміняло на польський звичай, пронялося лукавством… продало душу, прийнявши католицтво. Ой, часи, часи! минулі часи! де ділись ви, літа мої? Іди, малий, до льоху, принеси мені кухоль меду! Вип'ю за колишню долю, за давні роки!
— Чим, пане, частуватимемо гостей? З лугової сторони йдуть ляхи! — сказав, увійшовши до хати, Стецько.
— Знаю, за чим йдуть вони, — вимовив Данило, підіймаючись з місця. — Сідлайте, слуги мої вірні, коней! одягайте зброю! шаблі наголо! не забудьте набрати й олив'яних галушок: з честю треба стрінути гостей.
Та не встигли ще козаки сісти на коней і набити мушкети, а вже ляхи, наче упалий восени з дерева на землю лист, вкрили собою гору.
— Еге, та тут є з ким помірятись силою! — сказав Данило, поглядаючи на череватих панів, що поважно підгойдувалися попереду на конях у золотій збруї. — Видно, ще раз
- ↑ Конашевич-Сагайдачний — український гетьман.
- ↑ Сердюк — охоронець особи гетьмана.
