сказала Катерина, зупинившися перед дверима, — і замість, щоб покаятися, будеш знову братом чортові?
— Ні, Катерино, мені вже не довго лишається жити. Близько й без кари мій кінець. Невже ти думаєш, що я віддам сам себе на вічну муку?
Замки загриміли. — Прощай! хай тебе бог милосердний береже, дитино моя! — сказав чарівник, поцілувавши її.
— Не торкайся до мене, нечуваний грішнику, тікай скоріше… — говорила Катерина.
Але його вже не було.
— Я випустила його, — сказала вона, злякавшись і дико оглядаючи стіни. — Що я казатиму тепер чоловікові? Я пропала. Мені лишається тепер живій закопатися в могилу! — і, заридавши, вона майже впала на пень, що на ньому сидів колодник. — Але спасла душу, — сказала вона тихо: — я зробила боговгідне діло. Але чоловік мій… Я вперше обманула його. Ой, як страшно, як важко буде мені перед ним казати неправду! Хтось іде! Це він! чоловік, — скрикнула вона в розпачі і непритомна впала на землю.
— Це я, моя донечко рідна! Це я, моє серденько! — почула Катерина, очутившись, і побачила перед собою стару служницю. Баба, схилившись, здавалося, щось шепотіла і, простягнувши над нею висохлу руку свою, оббризкувала її холодною водою.
— Де я? — питала Катерина, встаючи і оглядаючись. — Передо мною шумить Дніпро, за мною гори. Куди це завела мене ти, бабо?
— Я тебе не завела, а вивела; винесла на руках моїх з душного підвалу. Замкнула ключиком двері, щоб тобі не дісталось чого від пана Данила.
— А де ж ключ? — спитала Катерина, обмацуючи свій пояс. — Я його не бачу.
— Його відчепив чоловік твій: хоче подивитися на чарівника, дитино моя.
