лиці. Мені з першого разу не подобалося лице твого батька. Коли б я знав, що в тебе такий батько, я б не женився з тобою; я покинув би тебе й не взяв би на душу гріха, породавшись з антихристовим плем'ям.
— Даниле! — сказала Катерина, закривши лице руками і ридаючи: — Чи я винна в чому проти тебе? Чи я зрадила тебе, мій любий чоловіче? Чим же я навела на себе гнів твій? Чи я невірно тобі служила? Чи сказала прикре слово, коли ти вертався підпилий з молодецької гулянки? Чи не тобі породила чорнобривого сина?..
— Не плач, Катерино, я тебе тепер знаю і не покину нізащо в світі! Гріхи всі лежать на твоєму батьку!
— Ні, не зви його моїм батьком! Він не батько мені, перед богом я зрікаюсь його, зрікаюся батька! Він антихрист, боговідступник! Хай пропадає він, хай тоне — не подам руки врятувати його; хай би він сох від дання — не подам води напитися йому. Ти мені батько мій!
В глибокім льоху у пана Данила, за трьома замками, сидить чарівник, закований в залізні ланцюги, а далі над Дніпром горить його диявольський замок, і червоні, мов кров, хвилі хлюпають і громадяться навколо старовинних стін. Не за чародійство і не за богопротивні вчинки сидить в глибокім льоху чарівник. Їм суддею бог. Сидить він за потайну зраду, за змови з ворогами православної руської землі продати католикам український народ і попалити христіанські церкви. Понурий чарівник; думка чорна, як ніч, у нього в голові. Один тільки день залишається жити йому, а завтра треба буде розпрощатися з світом. Завтра жде його кара. Не зовсім легка кара його жде: це ще милосердно, коли зварять його живого в казані або здеруть з нього грішну шкуру. Понуро дивиться чарівник, похнюпив голову. Може, він уже й кається перед смертною годиною: тільки не такі гріхи його, щоб бог простив йому. Вгорі перед ним вузеньке віконце, міцно переплетене за-
