Чарівник став похожати кругом столу, знаки почали швидше змінятися на стіні, а кажани прудкіше літати догори і донизу, сюди і туди. Блакитне світло слабшало, слабшало і зовсім наче погасло. І світлиця осяяна була вже рідким рожевим світлом. Здавалося, з тихим дзвоном розливалося чудне світло по всіх кутках і вмить зникло, і настала темрява. Чувся тільки шелест, наче вітер в тиху годину вечірню награвав, кружляючи понад водяним дзеркалом, нагинаючи ще нижче до води сріблясті верби. І уявляється панові Данилі, що в світлиці блищить місяць, ходять зорі, неясно мигтить темносинє небо, і холод нічного повітря дихнув навіть йому в лице.
І здається панові Данилі (тут він почав мацати себе за вуси, чи не спить часом), що вже не небо в світлиці, а його власна опочивальня; висять на стіні його татарські і турецькі шаблі; коло стін полиці, на полицях — хатній посуд, на столі хліб і сіль; висить колиска… та замість образів виглядають страшні обличчя; на лежанці… але густий туман покрив усе, і стало знову темно. І знову з чудним звоном освітилася вся світлиця рожевим світлом, і знову стоїть чарівник нерухомо в чудній чалмі своїй. Звуки стали дужчі і густіші, тонке рожеве світло ставало яскравіше, і щось біле, наче хмара, віяло посеред хати; і здається панові Данилі, що хмара та — не хмара, що то стоїть жінка; тільки з чого вона: з повітря, чи що, виткана? Чому це вона стоїть, землі не торкається і не спирається ні на що, а крізь неї просвічує рожеве світло і мигтять на стіні знаки? Ось вона якось поворушила прозорою головою своєю: тихо світяться її блідоблакитні очі, волосся в'ється, падає на плечі її, наче світлосірий туман; губи блідо червоніють, наче крізь білопрозоре ранішнє небо ллється ледве помітне, червоне світло зірниці; брови ледве темніють… Ах! це Катерина! Тут відчув Данило, що весь він наче скований; він силкувався говорити, але губи ворушилися без звука.
Нерухомо стояв чарівник на своїм місці.
— Де ти була? — спитав він, і та, що стояла перед ним, затремтіла.