їм. Ні воріт, ні дверей не видно, з подвір'я, мабуть, є хід, але як туди ввійти? Здаля чути, як бряжчать ланцюги і бігають собаки.
— Чого тут довго думати! — сказав пан Данило, побачивши перед вікном високого дуба. — Постій тут, малий! Я полізу на дуба, з нього просто можна дивитись у вікно.
Тоді зняв він з себе пояса, скинув шаблю, щоб не бряжчала, і, вхопившись за гілля, піднявся догори. У вікні все ще світилося. Сівши на сук біля самого вікна, вхопився він рукою за дерево і став дивитися: в кімнаті й свічки нема, а світиться. На стінах дивні знаки. Висить зброя, але все якась дивна: такої не носять ні турки, ні кримці, ні ляхи, ні христіане, ні славний народ шведський. Під стелею сюди і туди сновигають кажани, і тінь від них мигтить по стінах, по дверях, по помосту. Ось відчинилися без скрипу двері. Входить хтось в червонім жупані і просто до столу, накритого білою скатеркою. Це він, це тесть! Пан Данило спустився трошки нижче і притулився щільніше до дерева.
Але тестеві нема часу розглядати, чи дивиться хто у вікно чи ні. Він прийшов похмурий, в поганім настрої, зірвав із столу скатерку — і раптом по всій кімнаті розлилося прозороблакитне світло. Тільки незмішані хвилі попереднього блідозолотавого світла переливались, пірнали, наче в блакитнім морі, і тягнулись пасмами, мов на мраморі. Тут поставив він на стіл горщика, та й почав кидати в нього якесь зілля.
Пан Данило став приглядатися і не помітив уже на ньому червоного жупана; натомість показалися на ньому широкі шаравари, такі, як носять турки; за поясом пистолі, на голові якась чудна шапка, списана вся не руською і не польською грамотою. Глянув на обличчя — і обличчя стало мінитися: ніс витягся і звис над губами, рот за хвилину розсунувся аж до вух; зуб виглянув з рота, нахилився набік, і став перед ним той самий чарівник, який об'явився на весіллі в осавула.
«Правдивий сон твій, Катерино!» — подумав Бурульбаш.
