— З тобою баба залишається, а в сінях і на дворі сплять козаки.
— Баба спить уже, а на козаків я щось не покладаюся. Слухай, пане Даниле, замкни мене в кімнаті, а ключ візьми з собою. Мені тоді не так буде страшно, а козаки хай ляжуть перед дверима.
— Хай буде так! — сказав Данило, витираючи рушницю і насипаючи на поличку пороху.
Вірний Стецько уже стояв одягнений, з усією козацькою зброєю. Данило одяг смушеву шапку, зачинив вікно, засунув на засови двері, замкнув і вийшов тихенько з подвір'я поміж козаками своїми, що спали, в гори.
Небо майже все прочистилося. Свіжий вітер ледве-ледве повівав з Дніпра. Коли б не чути було здалека скигління чайки, то все б здавалося занімілим. Та ось почулося наче шерех… Бурульбаш з вірним слугою тихо сховався за терновий кущ, що прикривав рублений засік. Хтось у червонім жупані, з двома пистолями, з шаблею при боці, спускався з гори. — Це тесть! — промовив пан Данило, розглядаючи його зза куща. — Чого і куди йому треба в цю пору? Стецьку, не прогав, пильнуй в обидва, куди піде панотець…
Чоловік в червонім жупані зійшов на самий берег і повернув до виступаючого рогу. — Ага! он куди! — сказав пан Данило. — Що, Стецьку, адже він якраз потаскався до чарівникового кубла?
— Еге ж, напевне, не в інше місце, пане Даниле! інакше ми бачили б його на другім боці. Та він зник біля замку.
— Стривай, нехай вилізе, а потім і ми підемо за ним слідком. Тут щось таки криється. Ні, Катерино, я казав тобі, що твій батько недобра людина; не так він і робив усе, як православний.
Уже промигнули пан Данило та його вірний хлопець на виступі берега. От уже їх не видно. Непробудний ліс, що був навколо замку, сховав їх. У верхньому вікні заблимало світло. Внизу стоять козаки і міркують, як би увійти-
