— Даниле! — скрикнула голосно Катерина, вхопивши його за руку і звиснувши на ній. — Опам'ятайся, безумний, глянь, на кого тп підіймаєш руку! Тату, твоє волосся біле, як сніг, а ти розпалився наче нерозумний хлопець!
— Жінко! — крикнув грізно пан Данило, — ти знаєш, я не люблю цього; знай своє бабське діло!
Шаблі страшно брязкнули; залізо рубало залізо, і іскрами, наче пилом, обсипали себе козаки. З плачем пішла Катерина в окрему світлицю, кинулась на ліжко і затулила вуха, щоб не чути брязкоту шабель. Але не так погано рубалися козаки, щоб можна було заглушити їх удари. Серце її хотіло розірватися. По всьому її тілу, чула вона, як проходили згуки: стук, стук…
— Ні, не витерплю, не витерплю… Може вже червона кров б'є джерелом з білого тіла. Може тепер знемагається мій милий, а я лежу тут! — І вся бліда, ледве переводячи дух, увійшла в хату.
Рівно і страшно бились козаки. Ні той, ні той не подолує. Ось наступає Катеринин батько, подається пан Данило. Наступає пан Данило, подається суворий батько, і знову нарівні. Киплять. Розмахнулися… ох! шаблі звенять… і з брязкотом відлетіли вбік клинки.
— Хвалити бога! — сказала Катерина і скрикнула знову, коли побачила, що козаки взялися за мушкети. Поправили кремні, звели курки.
Вистрілив пан Данило, не влучив. Націлився батько… Він старий, він бачить не так гостро, як молодий, але не тремтить його рука. Постріл загримів… Поточився пан Данило. Червона кров залила лівий рукав козацького жупана.
— Ні! — закричав він, — я не продам так дешево себе. Не ліва рука, а права отаман. Висить у мене на стіні турецький пистоль: ще ні разу за все життя не зрадив він мене. Злізай з стіни ти, старий товаришу! зроби другові послугу! — Данило простягнув руку.
— Даниле! — закричала в розпачі, вхопивши його за руку і упавши йому в ноги, Катерина, — не за себе благаю,
