в землю. Страшно простягнув він руки догори, наче хотів досягти місяця, і закричав так, ніби хтось став пиляти його жовті кістки.
Дитина, що спала на руках Катерини, скрикнула і прокинулась. Сама пані скрикнула. У гребців попадали шапки в Дніпро. Сам пан здригнувся.
Все раптом зникло, наче й не було; проте, довго ще хлопці не брались за весла. Турботливо глянув Бурульбаш на свою молоду дружину, що злякано колихала на руках дитину, притулив її до свого серця і поцілував у лоб. — Не лякайся, Катерино! Глянь: нічого нема! — говорив він, показуючи навколо: — це чарівник хоче налякати людей, щоб ніхто не добрався до нечистого кубла його. Бабів тільки самих він налякає цим! Дай сюди на руки мені сина!
При цьому слові підняв пан Данило свого сина догори і підніс до уст:
— Що, Іване, ти не боїшся чарівників?.. «Ні, — кажи, — тату, я козак». Годі ж, перестань плакати! Додому приїдемо! Приїдемо додому, мама нагодує кашкою; покладе тебе спати в колиску, заспіває:
Люлі, люлі, люлі.
Люлі, синку, люлі!
Ой, виростай, виростай на забаву!
Козацтву на славу,
Вороженькам на розправу!
— Слухай, Катерино, мені здається, що батько твій не хоче жити в злагоді з нами. Приїхав понурий, суворий, наче сердиться… Ну, якщо не до вподоби, то чого й приїздити. Не хотів випити за козацьку волю! не потримав на руках дитини! Спершу було я хотів йому сказати все, що лежить на серці, та чомусь не говориться і мова завмирає. Ні, у нього не козацьке серце! Козацькі серця, коли стрінуться денебудь, мало з грудей не вискочать одне одному назустріч. А що, мої любі хлопці, чи скоро берег? Ну, шапки я дам вам нові! Тобі, Стецько, дам з оксамитовим верхом вишивану золотом. Я її зняв разом з головою
