понеслося. Дев'яностолітні і столітні старі, підгулявши, пустились і собі пританцьовувати, згадуючи не марно втрачені роки. Гуляли до пізньої ночі, і гуляли так, як тепер уже не гуляють. Почали гості розходитися; та мало подалось додому. Багато залишилося ночувати в осавула на широкім подвір'ї; а ще більше козацтва поснуло, непрошене, під лавками, на підлозі, біля коня, під хлівом; де заточилася від хмелю козацька голова, там і лежить і хропе на весь Київ.
Тихо сяє по всьому світу. То місяць показався зза гори. Наче дамаським дорогим і білим, як сніг, серпанком укрив він нагірний берег Дніпра, і тінь пішла ще далі в соснові нетри. Серединою Дніпра пливе дуб[1]. Сидять спереду два хлопці; чорні козацькі шапки набакир, і спід весел, наче спід кресала іскри, летять бризки на всі сторони.
Чому не співають козаки? Не балакають ні про те, як уже ходять на Україні ксьондзи і перехрещують козацький люд на католиків; ні про то, як два дні билася при Солоному озері орда. Як їм співати, як розмовляти про молодецькі діла: пан їхній Данило задумався, і рукав його кармазинового[2] жупана спустився з дуба і зачерпує воду. Пані їхня Катерина тихо колихає дитину і не зводить з неї очей, а на незастелену полотном дорогу сукню сірим пилом падає вода.
Любо глянути з середини Дніпра на високі гори, на широкі луги, на зелені ліси! Гори ті — не гори: підніжжя в них нема, внизу в них, як і вгорі, гостра вершина, а під ними і над ними високе небо. Ті ліси, що стоять на пригорках, не ліси: то волосся, що поросло на кудлатій голові лісного діда. Під нею в воді мнеться борода, а під бородою і над волоссям високе небо. Ті луги — не луги: то зелений пояс, що підперезав посередині кругле небо, а у верхній половині і в нижній половині проходжується місяць.