Ткачиха спалахнула.
— Що дяк? До кого дяк? Що ти брешеш?
— Дяк? — заспівала, пробиваючись до них, дячиха у заячому кожушку, критому синьою китайкою. — Я вам покажу дяка! Котра це каже дяк?
— Та ось до кого учащає дяк! — сказала баба з фіолетовим носом, показуючи на ткачиху.
— То це ти, суко, — закричала дячиха, підступаючи до ткачихи, — то це ти, відьмо, напускаєш на нього туману та напуваєш зіллям, щоб до тебе ходив?
— Відчепись від мене, сатано! — говорила, відступаючи назад, ткачиха.
— Ач, триклята відьма, бодай ти не діждала діток своїх бачити. Негідниця! Пху! — Тут дячиха плюнула просто межи очі ткачисі.
Ткачиха хотіла й собі зробити те саме, та замість того плюнула в неголену бороду голові, який, щоб краще все почути, протовпився аж до тих, що сперечалися.
— Ах, погана бабо! — закричав голова, утираючись полою та замахуючись батогом.
Всі з лайкою сипнули врозтіч.
— Така погань! — твердив голова, усе ще обтираючись. — Так коваль утонув! Боже ти мій! А який знаменитий маляр був! Які ножі міцні, серпи, плуги умів виковувати! Яка сила була! Еге ж! — провадив він далі, замислившись, — таких людей мало в нас на селі. Тож бо я, ще сидячи в проклятому мішку, примічав, що він, бідолаха, був дуже в недоброму настрої. От тобі й коваль! був, а тепер і нема! А я збирався був підкувати свою рябу кобилу… — І сповнений таких христіанських думок, голова тихо поплентався в свою хату.
Оксана збентежилась, коли до неї дійшли такі вісті. Вона мало вірила очам Перерепенчихи та бабським теревеням: вона знала, що коваль досить побожний, щоб не зважитися занапастити свою душу. Та що, коли він і справді пішов, з наміром ніколи не вертатись у село? А навряд чи в іншому місці знайдеться такий молодець, як коваль.
